Книга про книги: Карлос Руїс Сафон "Гра янгола"

"Гра янгола" (2008) - друга книга тетралогії "Цвинтар забутих книжок" іспанського майстра слова Карлоса Руїса Сафона (1964-2020). Вперше українською мовою роман вийшов у видавництві "Клуб сімейного дозвілля" (Харків, 2018, переклад з іспанської Віктора Шовкуна). Події знову відбуваються у Барселоні, але у 20-х роках минулого сторіччя, тобто вони передують подіям, про які йдеться у "Тіні вітру"  -  першій книзі циклу. 

"Гра янгола" одразу занурює читача в атмосферу нуару: похмура Барселона з її готичними соборами, запилюженими вуличками, безлюдними старими парками, кладовищами; погода, яка цілком відповідає загальному зловісному настрою; багато темряви, мармурових статуй, свічок; проклятий будинок, що зберігає моторошну таємницю; головний герой, який потрапляє у заплутану кримінально-містичну історію... 

Тим героєм є Давид Мартін, молодий талановитий письменник. Більшою мірою його образ викликає співчуття, бо ще змалку Мартін зазнав страждань, жорстокості, злиднів. Розраду він знаходив у книжках, які давав йому читати сердобольний книгар Семпере. Вже тоді хлопця "опанувала тверда переконаність у тому, що він нічого більше не хоче робити у світі, крім як навчитися писати книжки".

"То були роки, коли діти ставали дорослими дуже швидко й, не встигши попрощатися з дитинством, робилися схожими на дідів". Педро Відаль, заможна людина з доброю душею, допоміг Мартіну влаштуватися до редакції однієї захирілої газети кур'єром, у якій він сам мав славу першого пера. Редакція стала притулком і цілим світом для хлопця, доки його платня не дозволила винайняти собі для проживання убогу комірчину.

З плином часу Мартін став заробляти на життя літературною працею. Шахраюваті працедавці не знали жалю: виснажлива робота не залишала письменнику часу на сон, відпочинок, відбирала останні сили, спалювала мозок. Проте і він сам відчував нестримну жагу до письменства. Талант Давида Мартіна завоював прихильників, став предметом заздрощів колишніх колег, привернув увагу французького видавця Андреаса Кореллі, пропозиція якого змінила все...

ЦИТАТИ

"Заздрість - релігія пересічних людей. Вона їх утішає, вона відповідає на тривоги, які народжуються в них усередині, і в кінцевому підсумку розкладає їм душу й дозволяє їм виправдати свою нікчемність та свою жадібність до такої міри, що ці риси здаються їм чеснотами й вони переконують себе в тому, що двері до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрі йдуть через життя, не залишаючи по собі ніякого сліду, і думають тільки про те, щоб завдати прикрості іншим людям, щоб принизити, а як буде можливість, то й знищити  тих, хто самим фактом свого існування й буття свідчить про убогість їхнього духу та розуму, про їхнє боягузливе ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа ніколи не належатиме їм".

"На війні він навчився лише вбивати інших людей, таких, як і він, перш ніж вони його вб’ють, і це завжди робилося в ім’я грандіозних і пустопорожніх гасел, що здавалися тим більше абсурдними й підлими, чим ближче ти опинявся до лінії вогню". 

"Незабаром якісь його давні товариші по зброї, які були трупами в житті, куди вони повернулися зі скаліченими тілами й душами, - повернулися, аби переконатися в тому, що ті, котрі посилали їх помирати в ім’я Бога та батьківщини, тепер плювали їм в обличчя...".

"За загальним правилом, чим більший у людини талант, тим більше вона сумнівається, що його має. І навпаки".

"Чому, чим менше має людина сказати, тим помпезніше й педантичніше вона це каже? Вони хочуть у такий спосіб обманути світ чи самих себе?".

"Перший крок до палкої віри - це страх. Страх утратити свою ідентичність, своє життя, своє становище або свої вірування". 

"Важко ненавидіти ідею. Таке почуття вимагає певної інтелектуальної дисципліни та одержимого й хворобливого духу, а вони трапляються нечасто. Набагато легше ненавидіти когось такого, хто має пізнаване обличчя й кого ми можемо звинуватити в усьому тому, що нам не подобається. Це не обов’язково має бути індивід. Це може бути цілий народ, раса або група... що завгодно".

КНИЖКОВІ ЦИТАТИ

"Не бійтеся, сеньйоре Семпере, адже книжки - єдиний товар в світі, який ніколи ніхто не краде".

"Це місце таємниці. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що їх ти тут бачиш, має душу. Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, хто жив і мріяв із нею. Щоразу, коли книжка потрапляє в інші руки, щоразу, коли хтось ковзає поглядом по її сторінках, її дух міцнішає, і вона стає сильною. У цьому місці книжки, про які ніхто вже не пам’ятає, книжки, що загубилися в часі, живуть завжди, чекаючи, коли потраплять до рук нового читача, зможуть збагатити новий дух...".